ВОЛОЩАК Марія.
Неправильно — правильно.
Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації (Друге доповнене видання). — К.: Вид. центр «Просвіта», 2003. — 160 с.
Рецензент Олександр Пономарів
ISBN 966-70-16-0 © Волощак М., 2003.
ISBN 966-7551-31-8 © Українська Видавнича Спілка, 2003.
© Видавничий центр «Просвіта», 2003.
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Як відомо, справжнє життя можливе лише в культурі засобами культури для культури. З багатьох її елементів можна вичленувати чотири категорії: символи, герої, звичаї, цінності. Мова як «тіло думки» якнайповніше і найвиразніше, тобто цілковито адекватно символізує національний характер, душу народу, спосіб мислення певної спільноти. Саме тому добрий символ є найкращим аргументом — бо ж як місіонер спроможний переконати тисячі людей.
Але недостатньо мати ясні та плідні ідеї. Щоб повідомити про них іншим людям, та ще й розтривожити думку, спонукати до дії, потрібно ще й виражати їх чітко. Загальнодоступність, комунікативна загальнозначущість — важливий чинник мови газети. Це спонукає до певної стандартизації мовлення, створення доцільних зворотів, стереотипів — з одного боку, водночас до постійного збагачення арсеналу мовного впливу на свідомість багатотисячної різнопланової категорії читачів.
Практичний посібник, підготовлений Марією Волощак, цінний з кількох поглядів. По-перше, це — вдала спроба аналізу газетних текстів через призму національної ідентифікації. Що на гадці? Згадуючи себе, осмислюючи свою багатотисячолітню історію, маємо відновити властивий саме нам, українцям, спосіб мислення — отже, й вислову, бо багатовікова неволя підрізала в нас почуття відповідальності, передовсім щодо найбагатшого скарбу — мови, чи, радше, глибоко переінакшила наставлення людей. «Ми є народом, що не звик думати суверенно. Ми звикли думати заяложеними гаслами, фразами» (д-р Т. Лапичак). У цьому сенсі доречно нагадати, що українська мова є найстаршою з-поміж слов'янських, старшою від санскриту, грецької, латинської та багатьох інших мов (див. статтю М. Красуцького «Древность малороссийского языка» — часопис «Індо-Європа», 1991, ч. 1). По-друге, Марія Волощак, усвідомлюючи величезний виховний вплив преси через потугу семантично багатої, барвистої, етико- й естетико животворної української мови, намагається «виловити» всі зросійщені або ж скальковані з казенної «міжнародної» лексики словосполучення, окремі слова і знайти їм український відповідник. До того ж низка моментів правки відзначається оригінальністю — маємо на увазі власне тлумачення, що розширює межі усталених мовознавцями схем.
Посібник знадобиться практикам і теоретикам журналістики, а також політологам, учителям, працівникам культури, духовної сфери.
Йосип ЛОСЬ,
завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені І. Франка
За мову і свободу
Як речеш, так і кметиш. Як балакаєш, так і тямиш. Як розмовляєш, так і мислиш… Справді, віддавна помічено: хто як потрапить говорити, той так і годен думати. Коли весь активний запас слів дорослої людини можна вмістити куцим списком у шкільний зошит, а пасивний лексикон у неї такий бідний, що вона постійно недочуває на рідну мову, куди вже й помишляти їй про натхненну й високу працю ума і серця, плодами якої вона б могла ощасливити свою родину, колег по професії, свій народ і весь світ. Їй — горопасі, сердешній, небораці, безталаннику, сіромі, нетязі — годі виборсатися зі щоденних особистих бід і жаху самотності, з провалля психічних комплексів, псевдооцінок і непорозумінь. Їй не осягти широчіні набутого людством духу, краси і щему взаємин, злетів поезії і благородства.
Саме через вузькість і обмеженість мовної свідомості, себто через недорікуватість і німотність, у лексиконі заводяться «зайві» слова і вислови, що так і просяться, щоб їх виправили. Їх ще називають суржиком, позичками, гібрідами, варваризмами, зайдами, паразитами тощо. «Зайві» не відповідають традиційній нормі, яка саме і покликана забезпечити між людьми порозуміння, а отже, єдність етнічної та громадянської спільноти. Комусь доводиться повсякчас лізти за кривеньким знаряддям думки до чужої кишені, перекладаючи крадькома у свою, бо у своїй нічого властивого не припасено. А слід би звернутися до цілющих джерел рідної мови і завести собі на всі випадки життя палату власного розуму — оте розмаїте багатство способів себе виразити, що його будь-хто знайде, прочитавши бодай з півсотні книжок українських літературних класиків. При бажанні для такої самоосвіти вистачить і року. Тоді сама собою пропаде потреба у замінниках — перешитих чужих недоносках і покручах. Кажемо ж бо: книжка — найкращий друг. Куди там телевізору, який сьогодні плекає хіба що Елочок-людожерок, споживчих і політичних зомбі!..
А втім, вік живи — вік учись. Це чужу мову можна опанувати за рік чи півроку — свою ж годиться залишити після себе у дітях та внуках як найцінніший скарб і своє безсмертя.
Велика біда настає, коли вже сам суржик гуртує спільноту супроти норми: забувається духовний досвід вервечки поколінь, а з ним пропадає і природна опірність суспільства до жорстокіших різновидів агресії ззовні, втрачається здатність протистояти поневоленню. Раби — німі. Парадокс полягає в тому, що всяк робить із себе раба сам. І скинути з себе пута німотності він може тільки сам, за власним бажанням, пізнавши смак свободи. Пророк, що поставив слово на сторожі «малих отих рабів німих», застерігав: «Не жди сподіваної волі…». Жодну кризу громада не переборе, якщо їй бракує культурної і морально-етичної стійкості та й просто ладу в орудних поняттях, втілених у СЛОВО. Воно, як відомо, було «у почині». Шлях морального очищення пролягає теж через нього, через саме ставлення до мови як до єства особистості і душі народу.
Треба щодня працювати над своєю мовою, треба пройти з нею крізь пекло, чистилище і рай. Бо мова ― це наше духовне здоров'я це обрії нашого інтелекту й добробуту, це наша слава і гідність Звичайно, наш лексикон є дзеркалом нашого буття. Криве чи рівне воно проте, ніколи не буває пасивним. На милицях колоніального суржику, пересипаного зашореним жаргоном радянських міфів і забобонів не розженешся, не пізнаєш світу, не збудуєш незалежної держави. Готові формули свідомості визначають наші вчинки, на що наголошували вже В.Гумбольдт і О.Потебня, пізніше ― Р.Барт і вся семіотика XX століття.
У книжці Марії Волощак «Правильно ― неправильно» представлено, по суті, дві мови, дві ментальності, два суспільні світи, і її можна розглядати як перекладний словник. Ця книжка є перекладом з мови рабства на мову свободи. Від тебе, читачу, залежить, як скоро цей словник стане тлумачником малозрозумілих і дивних архаїзмів.
Віталій Радчук,
доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
* * *
Мова ― коштовний скарб народу.
І. Франко
* * *
Слово не значок, не символ ― це вогонь, а перефразовуючи вже відоме: сорочка духу народу… Слово, мова ― не просто будматеріал, а твоє покликання. Вони ― і совість, і правда. Їх нема про будень і про свято.
Б. Харчук
* * *
Бо ж наша мова ― як чарівна пісня, що вміщує в собі і палку любов до Вітчизни, і ярий гнів до ворогів, і волелюбні думи народнії, і ніжні запахи рідної землі. А пісня ― це найдобірніша, найвиразніша мова.
П. Тичина
* * *
…Без усякої іншої науки ще можна обійтися; без знання рідної мови обійтися не можна.
І. Срезневський
* * *
…Для висловлення всякої емоції, всякого чуття південнорус має багату рідну мову свою. Чи закипить у ньому гнів, чи охопить його журба, чи ніжність розм'якшить серце його, чи буде він у веселому жартівливому гуморі ― для всього має багату рідну мову свою… все може висловити цією мовою, що злеліяна не на прісному ґрунті граматики, а на полі битви у всьому розпалі, на вільних козацьких бенкетах і в свавільному побуті гайдамаки, — мовою, що злеліяна сумливими промовами до вітчизни бездомного блукальця на чужині, піснями любові, зігрітими полум'яними цілунками закоханих, і піснями розлуки, зігрітими палаючими сльозами очей дівочих, ніжними і турботливими напучуваннями матерів синам, з котрими вони щоденно готувались розлучатись, надовго, якщо не навіки.
А. Метлинський
* * *
На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.
Т. Шевченко
* * *
…Українська мова в багатстві витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна ажніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим.
М. Драгоманов
* * *
Найбільше і найдорожче добро в кожного народу ― це його мова, ота жива схованка його духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, і досвід, почування.
Мова ― така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то то вже буде смерть його душі, смерть всього того, чим він відрізняється від других людей.
Панас Мирний
* * *
Тільки рідним словом проговориш до серця, тільки рідне слово дає повний політ і простір творчій силі поета.
Стратить народ свій питоменний язик, перестає бути народом, перетворюється, нікчемніє, розпливається, як слина на воді, між іншими народами. То теж кожний нарід, що почуває себе народом, дорожить рідною бесідою. Хто ображає річ народу, той ображає святощі народні, ображає весь народ.
І. Верхратський
* * *
… А читаю радо сам для себе, бо дуже люблю своє слово, свою рідну мову. Це останнє треба свято завжди й при всякій нагоді висвічувати перед людьми, не таючись, «как какой-нибудь лукавий хохол», котрий, з десяти — дев'ять, є найбільший ворог своєї національності.
М. Лисенко
* * *
Публіка вчиться мови із преси. По мові публіки можна догадатися, якою мовою пишеться преса, і навпаки. А щоби наша преса популярна перейшла на бездоганну літературну мову, на це поки що слаба надія.
Лесь Мартович
* * *
Один мудрець сказав такі слова: «Поневолений народ, що заховує свою мову, держить ключ від своєї тюрми у своїх руках». Не забуваймо про се. Через рідну мову стали ми на ноги, ввійшли в сім'ю просвічених європейських народів.
Щоб добре знати рідну мову, треба її вчитися змалку до гробу, в школі й поза школою, з книжок і від людей. Хто вміє пошанувати свого батька й матір, той зрозуміє, яку пошану повинен він мати до рідної мови.
Знаємо з нашого щоденного досвіду, що ніякою чужою мовою не можна краще висловити наших найглибших бажань, які ворушаться в нашім серці, як саме рідною мовою.
М. Возняк
* * *
Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів ― скількома епітетами супроводяться визнання української мови. І, зрештою, всі ці епітети слушні.
Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.
О. Гончар
* * *
По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадянську цінність.
Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, ― дикун. Вона шкідлива за самою своєю суттю тому, що її байдужість до мови проявляється найповнішою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.
К. Паустовський
* * *
Мова ― наша зброя, якою ми служимо народові, що нас породив, вигодував і виховав. Мова ― втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її!
М. Рильський
* * *
Перед Словом усі рівні. Слово не субординує і не субординується. І найперший можновладець, і найупослідженіший злочинець урівноважуються Словом, бо змушені послуговуватися однією мовою. Перед Словом рівні, як перед світом: перед небом, землею, сонцем… І мова на кожен народ одна, яка всіх урівнює, яка не знає і не визнає жодної соціальної диференціації, жодного ідеологічного поділу. Мова є справді п'ятою ефірною стихією світу. Проте у кожного сущого на землі свій голос, свій тембр, своє інтонаційне забарвлення.
П. Мовчан
